Каталог файлов
| Главная » Файлы » Коммуна |
спогади
| 13.01.2013, 03:18 | |
Щасливе життя радянських людей обірвала війна.Весь народ став на захист батьківщини. Колгоспники йшли на фронт з бажанням швидше розгромити ненависного ворога. «А, коли настала лиха година для Країни Рад, комуністи, комсомольці та безпартійні грудьми стали на захист. Багато не повернулося з поля бою заради того, щоб нинішнє покоління жило в достатку і щасливо», - Т.А. Альохін. Колишній секретар парторганізації колгоспу ім. Леніна у1935р.Із спогадів: «Але життя красиве і заможне було зруйноване війною. Село повністю згоріло, прийшлось все відбудовувати, а також і тваринницькі будови. Був збудований молочний комплекс, свинарник, вічарня. Росло тваринництво і землі ставало малувато. А через річку були землі Болгарського колгоспу ім. Карла Маркса. Ось і стали просити, щоб віддали колгоспу Леніна ці землі. Коли їх віддали у 70-ті роки, вони тали називатися Болгарією. Так і залишилися до цих пір». У роки війни село було окуповане німецькими загарбниками. Бої були жорстокими. Адже територія нашого села – це підступ до м. Мелітополя. Що пам’ятаєш, бабусю?(1999 рік) (нарис) Вона сиділа на порозі, спостерігаючи, як бавляться діти. Сиділа біля свого будинку…Свого? Довгий будинок, поділений на чотири частини. Всього тут живе вісім сімей. Скільки людей тут жило з дня заснування Комуни? Одні померли, другі переїхали, треті побудували власні будинки. Зараз в основному живуть молоді сім’ї. Не було ніколи у неї своєї хати. Змолоду і до зрілого віку жила в славнозвісній «звєздє». Це був своєрідний гуртожиток, побудований комунарами. Якби хто піднявся на літаку в повітря, то побачив би зірку, в якій жили люди. Під куполом знаходився клуб, де часто збиралася молодь: потанцювати, подивитися кіно, просто поговорити…Тепер такого немає. Височіє в селі двоповерховий БК, збирається інколи молодь на дискотеки. Та й то здебільшого учні…А раніше… Від купола відходили чотири промені (коридори) – вони й давали назву гуртожитку: звєзда. Вхід у клуб умовно вважався п’ятим променем. У кожному коридорі жило більше десяти сімей. І були це не просто сусіди. І свята разом відзначали, і горе порівну ділили, та й просто на вечерю один одного запрошували. Та ось весна 1985 року…Вона стала початком кінця комунарської будови. Через необережність згорів один коридор, високий поріг називався. Постраждали люди. Залишилися без житла і необхідних речей. Це ті, що жили «на високому порозі». Три години ночі. Крики : «Пожежа» підняли всіх, хто жив у звєзді. Всі кинулись на допомогу у ті коридори, які почали горіти. Коли поверталися у свої квартири, то бачили, що люди допомогли винести подалі всі речі. Пізніше дивувалися, як одна людина могла винести телевізор, який потім ледве вдвох занесли. Або вузол з книгами, які потім ділили на чотири частини, щоб занести знову. Дві чи три пожежні машини приїхали, а води не було у жодній. Добре, що у річці набрати змогли. Тепер і там води немає. Одні допомагали, а деякі не гаяли часу, наживалися на чужому горі. Не обійшлося й без людських жертв. Всіх врятувала, а сама загинула літня жінка Євгенія Грибачова. Мабуть, серце не витримало. А в такій суматосі згадали про неї пізно. Частину сімей переселили у «інші коридори», частину сюди, де живе ця жінка. …Ось прибігли старші онуки: «Скоро день визволення села. Що пам’ятаєш, бабусю?» Що пам’ятаю?. У селі стояли радянські війська. Кажуть, у Коптасі під вікнами бараку 2 літаки були замасковані. У колишньому будинку Янцева знаходився госпіталь. Німці підходили все ближче. Наші відступили у с. Мордвинівку . Коли фашисти зайняли село, сталося щось страшне. Зразу ж кинулися по курниках, конюшнях. Різали свиней, драли яйця, доїли корів, шукали радянських солдатів. Якщо знаходили, то розстрілювали. А були в селі такі, що й видавали солдат фашистам. Разом з німцями зайшли у село й румуни. Серед них були справжні звірі. Були австрійці. Пам’ятаю, недалеко від нас квартирував юнак, все фото своїх дітей показував і, як міг, пояснював, що не потрібна їм війна, багато хто не хоче воювати, їх примушують. Пригощав дітей шоколадом. Дехто з односельчан у складі своїх загонів відступив у Мордвинівку. Там двоє підбурювали інших вбити вартового і тікати назад у село. Ніхто не згодився. Вони самі вбили, прийшли в Ленінське до німців і стали поліцаями. Ще й знущалися з жінок тих, хто не захотів тікати з ними. У Коптасі залишилося тільки три сім’ї, інших кудись погнали німці. Зібралися люди і через Якимівну тікали у Радивонівку. Там було багато порожніх хат, отже, перебути було де. Фронт ішов через с. Перемога чи, як у нас кажуть, через 4-ту бригаду. На ранок почули рідну мову. (А вже й корів подоїли). Зайшли наші солдатики голодні, обірвані. Молоко, як воду, пили. І наказали повертатися у своє село. Раптом відступати прийдеться. Поверталися через 4-ту бригаду, а дорога вся трупами вкрита. Потім ходили люди вбитих ховати. Там і закопували. І діти від 13 років допомагали. Скільки їх безіменних полягло…хлопці, що в селі залишилися, шукали хоч якихось відомостей про них. Як знаходили, то рідним повідомляли. І ворогів ховали. На Олександрівці рів викопали – румунів закопували. Скільки ж їх там було! Рів до самого профілю. І трупи в три ряди. З 20 вересня 1943 року німецьке командування зрозуміло, що треба здавати Мелітополь. По всій лінії річки молочної було зосереджено 10 піхотних, 3 гірнострілкових, 2 танкових дивізії. Гітлерівці постійно перекидали сюди свіжі сили і техніку з Криму, тому зразу знищити гітлерівську оборону і вийти в Придніпровські степи нашим військам не вдавалося, і вони несли великі втрати. Ранком 23 вересня війська Південного фронту (з 20 жовтня 1943 року 4-й Український фронт) силами 44-ї,5ї ударної і 2-ї гвардійської армії почали здійснення дуже важкої Мелітопольської операції «ВОТАН». Командування 118-ї дивізії 28-ї армії вирішило здійснити штурм південніше Мелітополя в районі с. Мордвинівка. важкі бої точилися і у нас біля с. Тимофіївка. Під прикриттям густого очерету і туману, прямо перед позиціями ворога радянські бійці спускалися у холодну воду, безшумно просуваючись вперед. Багато бійців було серед річки на острівцях. Говорили, що фашисти запалили на річці очерет, відкрили дамбу і вода поповнила річку Молочну. Багато хлопців загинуло: одні від куль, інші від води та полум'я. Довго чулися крики про допомогу, але люди нічим не могли їм допомогти. А потім був бій. Біля с. Тимофіївка, де б'є джерельце, місце біля якого у нас називають Роднічок, стоїть пам’ятник. Саме звідси фашисти контролювали наступ радянських військ.. Одні говорять, що тут поховані солдати, інші – що це просто пам’ятник на місці бою. 56 років як визволили село, а старі люди не забудуть цей день. Тікали фашисти.. йшли наші солдати. Не знали, куди подітися віддані фашистам поліцаї. Загинуло багато людей, а живим треба жити. Жінки, старші діти йшли до Молочної туди, де зовсім недавно кипів бій. Підбирали поранених. Убитих переносили у братську могилу в центрі села. Тепер у центрі селища – велика братська могила зі скульптурою скорботної Матері – Батьківщини. Треба бачити з якою глибокою повагою до пам’яті героїв - визволителів молодь доглядає це місце. З весни до зими могилу вкриває барвистий квітковий килим. Це зараз ми самостійна держава. На Північному Кавказі йде війна, гинуть наші хлопці, але вони – найманці. А наше село визволяли і росіяни, і білоруси, і вірмени, і таджики, узбеки і киргизи, чеченці і дагестанці. Підійдіть до братської могили, прочитайте прізвища. Караханян Драздамат Аввакумович, молодший сержант, командир взводу. Загинув у 1943 році, захищаючи с. Тимофіївку. Уродженець Вірменської РСР, м. Кафан, станція Чакатен. На могилу приїжджала 70 – річна мати, сестра, брат із сім’єю. Їх тепло зустріли у школі і в колгоспі. Вони дякували за впорядковану могилу, листувалися з червоними слідопитами Ленінської школи. Приїздили дружина і син Моісеєнка, потім його онуки. Листувалися червоні слідопити з племінницею Напрягло Федора Івановича, яка проживає у Мордвинівці. Намагалися розшукати рідних інших похованих, але не вдалося. Брали адреси в архіві, але прийшла відповідь : або адреса не та, або села вже такого немає. А тепер вже немає і червоних слідопитів… Він визволяв наше село Гайтан Георгій Іванович 1899року народження – грек за національністю. Народився у селі Візантія Володарського району, Донецької обл.. закінчив 4 класи Приходської школи. Одружений з Толмач Єлизаветою Георгіївною. У 1921 році виїхав жити у м. Маріуполь. Почав роботу в місті у приватного підприємця ковбасної фабрики – візник-експедитор. Потім працював на хлібозаводі приймальником. Неодноразово удосконалював свої знання в Києві. Був завмагом, потім завбазою. Під час війни намагався евакуюватися, але розбомбили переправу, його було поранено і довелося повернутися додому. Проживали на окупованй території в с. Візантія з сім*єю. У сім* ї було шестеро дітей. Син помер, коли йому було рік. П'ятеро дочок виросло. Георгій Іванович був природжений інтелігент.Добрий, чуйний, ніжний, люблячий у сім' ї і у колективі, де працював. Завжди допомагали людям. У родині жили родичі, або просто ті, хто потребував допомоги. Годували, одягали, влаштовували на роботу, поки не ставали на ноги. Під час окупації врятували полоненого офіцера- молодого, років 20-21. його звали Михайло, з Ленінграда, він закінчив військове училище і – на фронт. Врятувала його дочка Дора, а Георгій Іванович відвів у село, де проживав полонений як син. Задовго до визволення Маріуполя він пішов назустріч військам Червоної Армії. Біля братської могили є тумба із зіркою. Говорили, що там похований Герой Радянського Союзу, який помер у місцевому госпіталі, але напевне ніхто не знає, та й прізвище забулося… Убитих фашистів люди засипали в окопах, щоб сморід не йшов. Та й люди все ж таки. Треба предати землі. У Германії до цих пір збереглися кладовища, де поховані радянські солдати. А у нас і могили з землею зрівняли. Відгуки війни і зараз доходять до нас. Там знайшли снаряд, там – міну. На Зеленому хата стоїть на складі боєприпасів. Вже в мирний час постраждали і діти, і дорослі, підірвавшись під час «випробування» сили снарядів. Немає жодної хати, куди б не постукала війна. Чи пам’ятаю я? а, може, краще не пам’ятати? Я пам’ятаю, але пам’ятайте й ви : жити треба у мирі і злагоді. Буде злагода в сім’ї , взаєморозуміння у селі, буде мир у країні – будуть всі щасливі у світі. А значить і не треба згадувати того, від чого старше покоління і досі не може спокійно спати. (2008 рік, на кладовищі знайдено 5 мін. ) | |
| Категория: Коммуна | Добавил: ija | |
| Просмотров: 415 | Загрузок: 0 | |
| Всего комментариев: 0 | |